Кричати без слів. Чернігівка Оксана Гончаренко – мати військовослужбовця Нацгвардії, який потрапив у полон на Чорнобильській АЕС 24-го лютого 2022-го року. Розповідає: зв’язку з сином майже немає, а кожна звісточка для неї – надія на те, що якомога швидше обійме найдорожчу людину. Почути голос бійця, відтоді як він потрапив до рук загарбників, їй вдалося лише раз.
– Був ще дзвіночок від сина, дали подзвонити по вайберу, по відеозв’язку, я побачила свого сина, я почула його голос. Дуже худий, очі втомлені. Тільки просив, щоб ми намагалися якомога швидше витягнути їх з полону і все. Я поговорила з сином 5 хвилин і одну секунду. Я просила що тільки синочок тримайся. Бережи себе, – розповіла мама полоненого військовослужбовця Нацгвардії Оксана Гончаренко.
Оксана – одна з тих, хто вчергове вийшов у центр Чернігова, аби нагадати про 103-ох полонених ЧАЕС, які вже понад 2 роки знаходяться у полоні на території країни-агресорки. Цього разу близько 80 людей показали свою тугу за найріднішими без слів. Учасники акції кажуть, згуртувалися одразу та почали їздити на такі заходи всією Україною, аби суспільство пам’ятало про своїх героїв.
– Ми намагаємося донести до людей, що це велике горе що, коли ти не чуєш і не бачиш свого рідного сина, брата, чоловіка – це дуже боляче, це розриває серце. Просто розриває серце, розриває наші душі, – зазначає Оксана Гончаренко.
– Люди щоб знали, що є такі захисники ЧАЕС, які досі знаходяться в полоні, які досі під дуже сильними тортурами постійно і постійними, майже не сплять, постійно стоять і щоб люди просто не приходили повз, пам’ятали, – каже дружина полоненого військовослужбовця Нацгвардії Валерія Лутченко.
Відтак, комунікують з родичами та надсилають інформацію про військовополонених представники Червоного Хреста. Для сімей, котрі чекають вдома своїх героїв, листи – єдина можливість дізнатися про те, як нині почуваються їхні батьки, сини, чоловіки.
– Це листи через Червоний Хрест, через НІБ. Нам передали листи і в листах було написано, син мій написав: “Живий, здоровий. Зі мною все добре”. Це все, що він міг написати, бо це вони писали під диктовку і, ну, ви розумієте під дулами автоматів, – зауважила Оксана Гончаренко.
– Потім був лист у серпні 22-го: “Живий, здоровий. Все добре”. Потім зв’язку не було взагалі, ніяких відсточок, лише коли там звільнені повертали, сказали, хтось бачив, хтось чув, але ніякої толком інформації не було, – підкреслила дружина полоненого військовослужбовця Нацгвардії Валерія Лутченко.
Учасники та учасниці акції розповідають, такі заходи вони планують проводити допоки всі ті, кого російські загарбники тримають у своєму полоні не стануть на українську землю та не переступлять поріг рідного дому.
