Імпровізована камера з полоненим за ґратами і діти, поряд з якими замість їхніх тат – лише світлини і порожні стільці. Ангеліна не бачила свого батька, військовослужбовця Національної гвардії, більше двох років, але на її малюнках він завжди з сім’єю і усміхнений – бо каже таким його і пам’ятає.
-Він завжди купляв мені щось цікаве, ми любили телевізор удвох дивитись, а ще ми любили гратися.
З таким перфомансом рідні й близькі нацгвардійців – захисників Чорнобильської атомної електростанції, які вже третій рік перебувають у російському полоні, вкотре зібралися на мирну акцію на Красній площі Чернігова, чимало людей приїхало зі Славутича. Саме цього дня, 31-го березня, після понад місяця окупації ЧАЕС і тримання в заручниках, військові рф, відступаючи, вивезли українських захисників через білорусь на свою територію. І за цей час зі 169-ти поневолених військовослужбовців Україні вдалося повернути 66-ох.
– 30-го березня 22-го року це був останній наш такий зв’язок, де ми могли поспілкуватися, все, 31 уже березня ми з ним уже не розмовляли, і вже я дізналася, що їх вивезли. Всі рідні об’єдналися, всі сім’ї, і ми робимо все можливе і неможливе задля повернення наших рідних додому. В полоні вони і голодом їх морять, і на повітря не випускають, і тортури – щодня тортури. Хлопці виснажені, дуже виснажені, як морально, так і фізично, – зазначила дружина полоненого нацгвардійця Тетяна Мозоль.
– Ще 103 наших героя, наших воїна, наших сокола, наших серця, 103 – досі в полоні. Всі страждання, всі катування, все-все вони там переносять з гідністю, і вони там підтримують один одного, і ми повинні. Ми не опустимо руки і будемо їздити, добиватись, писати. І поки не витягнемо всіх наших рідних з полону – ми не зупинимося, – каже мати полоненого нацгвардійця Оксана Гончаренко.
За словами учасниць акції, українські військові, на відміну від росіян, дотримувались усіх міжнародних зобов’язань, не вели на території станції бойових дій і ще за період окупації станції отримали значну дозу опромінення. Однак, як і з більшістю військовополонених, зв’язку зі своїми синами, батьками та чоловіками вони не мають, а про місце їх перебування, самопочуття, нелюдські умови утримання, тортури і насильство дізналися вже від звільнених із полону бійців. Остання інформація була у січні, коли вдалося повернути 5-ох їхніх побратимів. Власне, від коханого за два роки Тетяна отримала лише один лист, як і в усіх з однаковими словами – “живий, здоровий”.
– Своєю власною свободою вони спасли весь світ від ядерної катастрофи, яка могла би статися ще більше, ніж у 86-му році. Ми чекаємо. Кожного дня, кожну хвилинку, кожну секундочку, ми чекаємо на цей важливий дзвіночок, що я вдома, я повернувся, – підкреслила дружина полоненого нацгвардійця Тетяна Мозоль.
– Ті хлопці, які даже були разом із ним у камері, приходили до мене і мені сказали, що ваш каже синочок сказав, що передайте мамі, хай вона не переживає. Каже, не переживайте, він витримає, він все витримає. Дуже важко. Один одного підтримуємо, підказуємо, їздимо у Київ, просимо владу і просимо Бога, щоб тільки хлопці наші повернулись живими додому, – зауважила мати полоненого нацгвардійця.
Кажуть, вони постійно контактують із координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, зустрічаються і з уповноваженим з прав людини Дмитром Лубінцем, однак наразі процес обміну надто повільний. Подібні ж мирні акції на підтримку полонених захисників ЧАЕС влаштовують майже щовихідних у різних містах та столиці, сподіваючись, що це пришвидшить повернення рідних на батьківщину, а поки – про них пам’ятатиме вся країна.
