Мовчанням, гучнішим за голос. У Чернігові рідні та близькі нацгвардійців – захисників Чорнобильської атомної електростанції, у суботу 27-го квітня пройшли мовчазною ходою центром Чернігова, аби нагадати про тих, хто стояв на захисті ядерної безпеки всього світу, і вже третій рік – у російському полоні.
Організаторки кажуть, в історії Чорнобильської АЕС дві трагічні дати: ніч аварії на четвертому реакторі, що стала однією з найбільших в атомній енергетиці катастроф, та перший день повномасштабного вторгнення рф, коли ворожі війська окупували станцію і полонили її охоронців. Тож ця хода і про пам’ять – квітами вшанували внесок ліквідаторів та усіх, чиє життя ця аварія обірвала.
– Чорнобиль – це велике горе не тільки для України, але ж і для всього світу, це велика трагедія, яка понесла багато жертв. Наші діти, наші рідні, наші чоловіки, батьки, сини вони також не допустили цієї трагедії. Вони ціною власної свободи вони захистили Європу і пів нашого світу. Давайте не забувати, що наші рідні досі в полоні – 103 нацгвардійця, яких потрібно повертати, негайно повертати, бо у них дуже високий рівень радіації, який вже в кістках. Я вже не кажу про всі травми, які у них психологічні, і фізичні, які у них є у всіх на тілі, – зазначила мати полоненого нацгвардійця Оксана Гончаренко.
Вікторія стоїть тут заради свого тата. Все, що дівчинка та її сім’я знають про останні 26 місяців батькового життя – переказане побратимами, яких вдалося повернути додому раніше.
– Чекаємо його дуже сильно, хочемо щоб він повернувся. Хто з ним там сидів, то вони нам дзвонили, казали, що дуже сумує за нами, скучає, все добре. Він тримається, там хлопці з ним, підтримують один одного, – сказала донька полоненого нацгвардійця Вікторія.
Рідні постійно на контакті з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, керівництвом країни та міжнародними організаціями – роблять усе, аби бути почутими. Однак, на сьогодні процес обміну полоненими за участі військових Національної гвардії фактично зупинений. Останній був 3-го січня – тоді вдалося повернути п’ятьох.
Пані Олена свого сина дочекалася торік, 11-го червня, за весь час йому дозволили подзвонити лише раз – в день його народження через понад рік у полоні. Але жінка і далі щоразу виходить на мирні демонстрації підтримати родини хлопців, бо, каже, вони всі для неї рідні.
– Разом і до кінця – у нас таке гасло. Просто і душа болить, і все за всіх хлопців. Я, можна сказати, находилась на станції, коли їх забирали 31-го березня – я там була на другій ротації, тому це все відбувалося у нас на очах. Ну, дуже болісно, скажу вам. Тому чекаємо, боремося, як можем, – каже мати нацгвардійця, звільненого з полону Олена.
– Начебто погоджують обмін, потім він зривається. Їздимо, чекаємо, боремося і далі будемо виходити будемо боротися за свободу за життя наших хлопців в першу чергу це життя наших рідних. Нічого немає ціннішого і важливішого, ніж життя, – розповіла Оксана Гончаренко.
В той же час на Красній площі з проханням до влади повернути полонених азовців, котрі, як і нацгвардійці, перебувають в нелюдських умовах та переживають катування, і таким чином – звернути увагу на всіх поневолених захисників, зібралися друзі, побратими, родини ветеранів Азову та небайдужі чернігівці. Вікторія підтримувала їхні акції задовго до великої війни, але впевнена, нині це обов’язок кожного – боротися за бійців так, як вони свого часу за нас.
– Є знайомі, які загинули в Оленівці, є знайомі, котрі зараз в полоні. І ця акція вона хоч і говорить про військовополонених з Азову, проте, мені здається, це про всіх. Просто “Азов” вони стали таким символом спротиву, стали, так би мовити, ім’ям та всіх цих акцій, демонстрацій нагадування про військовополонених. Тому ми тут – за всіх тих українців, які зараз знаходяться в полоні , – підкреслила учасниця акції на підтримку військовополонених азовців Вікторія.
Організатори наголошують, що їхні демонстрації мирні і влаштовуються для того, аби нагадати суспільству і всій міжнародній спільноті про долю військовополонених та проблеми із обмінами.
