24 лютого – день, який українці запам’ятають назавжди. Рік тому підступно і повномасштабно росія напала на Україну. Того ранку у Чернігові, як і по всій країні, вперше пролунали вибухи. Люди були схвильовані, біля магазинів, аптек і банкоматів утворилися черги. Чернігівці цілими родинами виїжджали з міста. На дорогах утворилися затори.
-Усе нормально, працюємо. Усі працюємо. Паніки немає.
А потім були підвали і бомбосховища, які рятували чернігівців від ворожих обстрілів та авіанальотів.
-Сиділи увесь час, цілий день біля телевізора, як нам сказали. Близько шостої почав йти рядок “Увага, тривога! Тривога, тривога, тривога”. Ми швиденько за свої речі. Тут у мене сиділи дві онуки, чоловік та син, – згадує чернігівка.
38 днів Чернігів перебував в блокаді. Російські війська цілеспрямовано бомбили мирне населення, постійно обстрілюючи житлові квартали та об’єкти інфраструктури. Сотні загиблих та поранених, зруйновані будинки, лікарні, школи, стадіони. І сьогодні містяни згадують 24 лютого 2022 року, начебто цей день був учора.
-Ми були в Чернігові. О четвертій годині ранку чоловік розбудив і каже: “Вставай, війна!”. Я кажу: “Яка війна?”. “Чернігів бомблять”. А в нас і діти в Чернігові, і внучок маленький, і дружина його вагітна була, ми тільки перед війною узнали, що буде у нас другий внучок, перелякалися дуже.
-Два тижні на Бобровиці по погребам, а потім почали розбивати, переїхали в місто до дітей. Поїхали крайній раз на Бобровицю, щоб забрати запас води, там залишався, потрапили якраз під обстріл з бабусею. Дуже тяжко згадувати.
-Тільки бахкає – у погреб, молився Богу. Страшно було, дуже страшно виходити на літню кухню, щось там зготовити, виходити на подвір’я, бо не знаєш, чи у цю мить, чи через хвилину ударить.
– Я з Донбасу, з Луганської області, Лисичанська. Нас почали обстрілювати раніше, 22 лютого. Емоції через край, ви знаєте, я залишилась без житла, без нічого, без роботи. Я виїхала з двома дітьми, з кошеням своїм, і з документами.
Сьогодні місто відновлюється, загоюючи рани, нанесені війною. Чернігів змінився, змінилися й люди, вони навчилися жити під час повітряних тривог та цінувати кожен момент життя з вірою в нашу Перемогу.
– Я вірю, що ми переможемо, я хочу поставити на ноги свої дітей. І, взагалі, хочу, щоб у нас нарешті був мир. Я вірю тільки в те, що ми переможемо.
-Сподіваємося, не те що, сподіваємось, а міцно віримо в нашу Перемогу. Слава ЗСУ! Слава нашим хлопцям!
