Олена Ступак заходить на урок до свого 1-Г класу у Чернігівській школі №19. На ній вишита сорочка, а позаду видніються літери української абетки. Усі ці, здавалося б, повсякденні речі стали для жінки найціннішими. 105 днів в окупованому Херсоні змінили її життя і змусили ще дужче цінувати право на національну самоідентичність. Наша героїня згадує, як нахабно загарбники розгорнули там свій триколор. Лише мрії про вчителювання і віра в силу українського спротиву повертали їй надію. Коли ситуація стала критичною, а підступні поневолювачі почали прикриватися людьми як живим щитом, жінка із сім’єю все ж таки виїхала з міста, де прожила багато років.
– Окупація — це страх, це біль. Декілька мобільних телефонів, і ти розумієш, що там стільки інформації, що їх краще просто викинути. Ти навіть контролюєш вподобайки, які ти ставив у соціальних мережах. Ти не маєш права ні на що. Виїзд – сім’я спочатку згодилася потім ні, вагітна донька, але бажання жити і бути вільною дуже перемогло – і я виїхала, – згадує ВПО з Херсона, вчителька початкових класів Чернігівської школи №19 Олена Ступак.
Нещадні вороги прагнуть знищити українців як націю. Своєї тактики дотримувалися і у Херсоні, коли завозили до шкіл російську літературу й змушували місцеве населення змінювати громадянство. Виїзд із рідного міста став для Олени справжнім пеклом. Жінка усе життя викладала та спілкувалася у побуті солов’їною. На рашистьких блокпостах одне українське слово могло вартувати їй свободи чи навіть життя.
–У нас були просто сльози і розпач, почалися блокпости, і ми бачимо, як ці люди, які хизувалися, що вони гарна держава, що у них все добре. Ти побачив оці обірвані, обкрадені наші речі, які там у них присутні. І вони всі різні, у них немає однієї нації, там були і чеченці і буряти. Кожен показував себе із своєї вихованості. Останнє — це було найстрашніше — кадировці. Вони тільки російською мовою, мене вже попередили що заткни рота. Речі, документи, роздягали, у них це нормально. Коли спитали мої паспортні дані, а я боялася на той момент свого паспорта, тому що у мене прописка була “військове містечко”, – зазначила Олена Ступак, ВПО з Херсона.
Пройшовши всі випробування, Олена приїхала до Запоріжжя, наступною зупинкою став Кропивницький. І лише після маневрів усією Україною жінка дісталася Чернігова — міста, яке подарувало їй нове життя. Представники Червоного Хреста допомогли Олені поновитися у викладацькій діяльності. В організації вона волонтерила та допомагала дітям психологічно розвантажуватися. Зараз же працює вчителькою у одній зі шкіл, яка зазнала численних руйнувань від ворожих обстрілів – Чернігівській школі №19. Олена власноруч допомогала відновлювати пошкоджений клас та розмальовувала його у яскраві барви, аби 1-го вересня урочисто зустріти учнів.
–Були розстріляні і вікна, і стеля, і шафи, і навіть парти. Але разом ми ціле літо ходили і дбали про те, щоб запустити школу, щоб діти прийшли, щоб батьки повірили, привели. І наразі у нас набралося шість перших класів, і ми почали цю роботу. Залюбки, люблю працювати з дітьми. Діти дуже творчі, батьки щирі на допомогу, батьки разом завжди. Ми працюємо за методикою НУШ, – підкреслила Олена Ступак.
Життя триває. Олена донатить кров на потреби армії та цивільних, волонтерить. У школі з жінкою працюють колеги, котрі також були вимушені покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення. Попри пережите, вони активно реалізують себе в професії, проходять різноманітні курси та невпинно будують своє життя по-новому. Загалом у нашому місті нині перебуває понад 11 тисяч ВПО. Серед них переважно ті, хто прибув з тимчасово окупованих територій сходу та півдня України або ж полишив зону бойових дій на чернігівському прикордонні.
