Фельдшер з Чернігова Олександр Кніп розповів, з чим довелося йому і його колегам зіткнутися в перші дні і тижні війни, якими були важкими виклики і що запам’яталося найбільше. Історію чернігівського фельдшера розповіли у МОЗ України.
– Чернігів досить активно обстрілювали. 80% викликів – поранення. І це специфічна допомога, яка виснажує емоційно. Коли дивишся в очі постраждалій дитині або потрапляєш під обстріл при виклику, – згадує Олександр.
За його словами, в умовах блокади в місті не було води, світла і можливості купити продукти.
– Перший виклик надійшов вже о 4.30 ранку 24 лютого з прикордонної території. У наступні дні почалися обстріли міста, стало гаряче. Кожен новий день був відзначений пораненнями різного ступеня тяжкості і постійним почуттям небезпеки, – каже медик.
І уточнює, що могло бути до десяти викликів на добу, і всі вони були важкими фізично і емоційно. Виїжджаючи на виклик, медики не знали, чи буде приліт по них.
Олександр зізнається, що дуже важко було залишати вдома рідних. Безпечного місця в Чернігові не було – прилітало в усі райони. Артилерія працювала постійно. А одного разу метрах в 50 від будинку Олександра скинули бомбу, утворилася воронка глибиною метрів сім.
– Серце стискалося, словами не передати. Я жив у хронічній напрузі, поки не евакуював сім’ю. Потім почав працювати по три доби на зміні, викликів ставало все більше, – не стримує емоцій фельдшер.
І зізнається, то найважче було приїжджати до травмованих дітей, які опинилися в самому пеклі війни. Як, наприклад, та дитина, у якої після мінометного обстрілу був відкритий перелом стегна, закритий перелом другої ноги, геморагічний шок.
– Переді мною досі сіре від пилу і страху обличчя маленької дівчинки. І її очі, які дивляться на тебе. Емоційно дуже важко, – каже Олександр.
Але, за його словами, ніхто з його колег не скаржився, не панікував. Медики на швидкій Олександра, дівчата по 20-25 років, намагалися бути завжди на позитиві, незважаючи на гостру нестачу води, продуктів.
Дуже виручали волонтери, які готові були віддати останні гроші, щоб купити ліки.
– Було у них хоч тисячу гривень, хоч більше – їздили, купували ліки, розвозили по домівках, куди ми просили. Неймовірні люди, – згадує з вдячністю Олександр.
За його словами, сьогодні всі намагаються згадувати приємні моменти, а не те, як готували їжу на вогні, як постійно обстрілювали, як було страшно. Все це забувається. У пам’яті залишається, як допомагали один одному, відволікали, посміхалися, трималися, каже Олександр Кніп.
