Три хвилі штучного голоду в Україні — 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 роки — стали трагедією, яка торкнулася майже кожної української родини. Це був не просто голод. Це був цілеспрямований удар по народові, його культурі, пам’яті та й самому праву на існування.

Тоталітарний режим прагнув змусити українців мовчати. Забрати голос, зламати гідність, стерти відчуття єдності. Десятиліттями правда про Голодомор замовчувалась, свідчення — знищували, а згадувати про загиблих було небезпечно.

Та попри заборони українці зберегли пам’ять. Передавали історії в родинах, берегли документи та свідчення тих, хто пережив ці роки.
Сьогодні ці голоси звучать відкрито — і нагадують, якою високою була ціна нашого виживання.

Щороку в четверту суботу листопада українці запалюють свічку пам’яті. Це наша відповідь тим, хто хотів, щоб ми забули. Пам’ятаючи, ми не даємо повторити злочин.

Сьогодні країна-терорист знову намагається стерти нас із лиця землі.
Ті самі методи залякування, ті самі спроби зламати волю й відібрати майбутнє.
Але історія доводить: українців не зламали ні голод, ні репресії, ні війна.

Ми зберегли пам’ять. Ми зберегли гідність.
І сьогодні, вшановуючи жертв Голодоморів, ми говоримо вголос: український народ вистояв — і вистоїть знову.